Чому не з’являється близькість там, де немає діалогу?

У професійній терапевтичній групі психологів поступово сформувалося неписане правило: говорити по черзі, без перебивань і без прямого звернення до когось. Навіть коли учасники реагують на думки інших, вони роблять це непрямо — через третю особу: «дехто згадав», «прозвучала думка», «хтось підняв важливе питання». Водночас в групі часто звучать слова про «близькість», яка тут нібито виникає.

Цей феномен заслуговує на уважне розуміння. Адже за поверхневою злагодженістю може ховатися глибший процес — захист від справжнього контакту, від прямого переживання іншого. А ще — симптом ширшої культурної травми, яка актуальна для всього українського суспільства.

Що таке справжній діалог і чому він важливий

У психоаналітичному розумінні близькість виникає не тоді, коли люди поруч, а коли між ними є живий обмін. Не монологи в черзі, а зустріч — де один говорить, а інший відгукується, ризикує щось відчути і дати щирий, а не формальний відгук. Саме в такому контакті проявляється інша людина як суб’єкт, не як фон чи «ролик у групі».

Якщо ж структура групи не дозволяє говорити напряму, не допускає емоційного залучення — це вже не діалог. Це координація монологів, обгорнута в ілюзію гармонії.

Мова в третій особі як ознака емоційної відстороненості

Коли замість «ти сказав» ми чуємо «хтось зазначив», відбувається тонке уникнення прямого контакту. Це може виглядати ввічливо, але глибше — це захист від переживання присутності іншого. Людина ніби присутня в групі, але до неї не звертаються — не бачать її, не входять у взаємини з нею.

Це своєрідна форма психічного «маскування» — коли замість бути у відносинах, ми лише імітуємо присутність у групі.

Чому така модель поширена саме зараз: посттравматичний контекст

Більшість українців сьогодні живе у стані тривалого психоемоційного виснаження, породженого війною, втратами, вимушеними змінами життя. В умовах, коли психіка перевантажена болем, вона шукає захист. Одним із таких захистів є контроль над емоціями та контактами, уникнення надто сильних переживань.

Те, що відбувається в терапевтичній групі, — лише мініатюрна модель того, як влаштоване суспільство: бажання говорити, але небажання бути почутим надто близько. Бажання бути серед «своїх», але без ризику справжньої зустрічі. Це не егоїзм і не байдужість — це форма колективного виживання.

Чому «близькість» без діалогу — це ілюзія

Справжня близькість — не у відсутності конфліктів, а в готовності виносити емоційне напруження, бути поруч із різними, складними, незручними реакціями інших. Діалог — це не завжди злагода. Це також і незгода, і запитання, і пауза, і злам шаблону. Саме в цьому напруженні народжується щось живе, справжнє.

Коли ж усі говорять «акуратно», «по черзі», «без особистого звернення» — це може бути зручно, навіть приємно. Але така форма не створює зв’язку. Вона створює комфортну ізоляцію.

Чи можна інакше?

Так. Але це вимагає від групи — і від суспільства загалом — поступово повертатися до ризику діалогу. Це не означає агресію чи безтактність. Це означає дозволити собі звертатися не до «третіх осіб», а до живих людей поруч. Реагувати на слова не як на фон, а як на запрошення до відповіді.

Це дуже повільний процес, бо він пов’язаний із відновленням довіри до іншого. А довіра — це завжди вибір бути вразливим.