У статті досліджується трансформація психічної структури суб’єкта в умовах повсюдного поширення алгоритмічних комунікацій. Підґрунтям аналізу є концепції Зигмунда Фройда, Жака Лакана,
Дональда Віннікотта, а також сучасні дослідження цифрової культури (Туркл, Хан, Жижек). Висвітлюється нова форма нарцисичного захисту, зсув переносу з живої присутності на штучний інтерфейс та поява цифрової залежності як компульсивного повторення без означування.
Зроблено висновок, що психоаналіз у XXI столітті має не лише адаптуватися до технічних змін, а й зберігати простір Іншого як умову суб’єктивності.