Штучний інтелект як симулятивний Інший:

Вступ

Поява штучного інтелекту (ШІ) як активного агента у комунікативних процесах поставила перед психоаналізом принципово нові виклики. Якщо раніше перенесення, конфлікт, бажання,
фрустрація розгорталися у просторі міжособистісної взаємодії, то сьогодні дедалі частіше ці феномени скеровуються на інтерфейс, що позбавлений несвідомого, афекту й тілесної присутності.
2Особливої уваги заслуговує нова тенденція: зростаюча кількість людей звертається до ШІ не лише за інформацією, а й за емоційною підтримкою, порадою, симуляцією діалогу — фактично, за формоютерапії. ChatGPT та інші мовні моделі починають виконувати функції, які раніше асоціювалися з психотерапевтом: вислухати, заспокоїти, дати пояснення, “зрозуміти”. Це явище змушує психоаналітичну спільноту переосмислити не лише зміну об’єкта переносу, а й саму структуру запиту на терапію в цифрову епоху. У таких умовах постає запитання: чи можлива аналітична робота без реального Іншого?

Теоретична основа: Інший як місце символічного

У психоаналітичному дискурсі Інший — це не конкретна особа, а місце означування, джерело бажання, рамка Закону. За Лаканом, “Інший — це той, хто бажає”, і саме через його присутність суб’єкт може усвідомити себе (Lacan, 2007). Проте ШІ не є носієм бажання, він не має внутрішньої розщепленості, його відповіді не народжуються в структурі несвідомого — вони є програмним продуктом.
Це означає, що суб’єкт, який шукає відповіді у ШІ, вступає у зв’язок з тим, що лише імітує символічне, але не є ним. Цей механізм породжує не перенесення у класичному розумінні, а симуляцію перенесення — поверхневу взаємодію з тим, що імітує символічну мову, але не несе справжнього означування.

Нарцисична обгортка: комфорт без ризику

У цифровому середовищі виникає новий тип нарцисичного захисту, де алгоритми адаптують комунікацію під користувача. За Туркл (2011), цифрові інтерфейси “створюють ілюзію взаємності, не маючи емпатії”. Суб’єкт уникає досвіду фрустрації — одного з ключових моментів психічного розвитку — і залишається в замкненому колі саме підтвердження.
У цьому сенсі штучний співрозмовник — це нарцисичне дзеркало, в якому суб’єкт не зустрічає Іншого, а лише відлуння власних очікувань. На відміну від “достатньо хорошого Іншого” (Winnicott, 1971), який здатен не лише підтримати, а й витримати конфлікт, ШІ завжди відповідає згідно з моделлю прогнозованої лояльності.

Перенесення і його розмивання в цифровому полі

Перенесення є центральним поняттям у психоаналізі, оскільки воно дозволяє доступ до витісненого досвіду через реконструкцію афективних відносин (Freud, 1912). Однак, якщо об’єкт переносу не має афективної щільності, як це властиво ШІ, перенесення розпадається на симулятивну взаємодію. За Лаканом, перенесення працює лише там, де є “живий Інший”— не просто об’єкт бажання, а той, хто своєю непередбачуваністю, мовчанням чи опором відкриває простір браку і тим самим породжує справжнє бажання.
У цифровому середовищі Інший завжди доступний — він не зникає, не мовчить, не чинить опору. Але саме ця безперервна присутність позбавляє суб’єкта досвіду нестачі, яка в психоаналітичному сенсі є умовою формування бажання. Такий Інший — надто передбачуваний, надто підконтрольний, а тому, в лаканівському сенсі, мертвий. Аналітик натомість — жива присутність, здатна витримати мовчання, непередбачуваність і фрустрацію. І саме це повертає суб’єкту можливість означування — і відкриває шлях до суб’єктивації.

Цифрова залежність як форма компульсивного повторення

У класичному розумінні компульсивне повторення (Wiederholungszwang) — це спроба суб’єкта повернутись до ситуації, яка не була означена (Freud, 1920). Алгоритмічне середовище створює
зовнішню структуру повторення: рекомендаційні системи, персоналізовані стрічки, цикли реакцій. Як пише Хан (2017), “свобода вибору замінюється інженерією уваги”.
Таким чином, суб’єкт потрапляє в залежність від чужого алгоритму, що імітує його бажання, але насправді його спрямовує. Така залежність вимагає психоаналітичного втручання, орієнтованого не на регуляцію поведінки, а на виявлення невидимих структур повторення.

Аналітичні стратегії в умовах симуляції

Психоаналіз має запропонувати форми опору симулятивному перенесенню:

• Інтерпретація нарцисичної ілюзії — виявлення, чим саме ШІ підтримує захисну фантазію суб’єкта.
• Фрустрація як техніка — повернення суб’єкта в ситуацію браку, де можливе означування.
• Деконструкція цифрової залежності — розкриття повторюваних схем взаємодії з інформаційним простором як псевдо травматичного циклу.

Ці стратегії вимагають не лише технічної адаптації, а й оновленого розуміння суб’єкта, як такого, що існує у взаємодії з нечутливим, мовчазним і непередбачуваним Іншим.

Обговорення

Викладені у статті положення потребують подальшого теоретичного й клінічного осмислення. Одним із центральних питань залишається статус переносу в умовах взаємодії зі штучним інтерфейсом: чи можливо говорити про справжній перенос, якщо об’єкт не має афективної глибини, історії, відсутній у тілесному сенсі й позбавлений несвідомого? З одного боку, ми маємо справу лише з симулякром переносу, але з іншого — суб’єктивне переживання може бути настільки насиченим, що виконуватиме функцію катарсису або навіть сурогатної інтерпретації. Це створює ризик ілюзорної самодостатності й відмови від терапевтичного стосунку з живим Іншим.

Ще одним важливим напрямом обговорення є етичний вимір — хто несе відповідальність за ефект, який ШІ чинить на психіку? Адже цифрове середовище не лише віддзеркалює психічні потреби, а й
активно їх формує, іноді — у токсичний спосіб. Алгоритмічна культура має тенденцію підкріплювати залежність, уникання фрустрації, інфантильну нарцисичність. Це ставить під сумнів саму здатність суб’єкта до символічної роботи, тобто до тієї діяльності, яка є серцевиною психоаналітичного процесу.

У більш широкому сенсі, запропонований аналіз відкриває можливості інтердисциплінарних досліджень — на перетині психоаналізу, медіатеорії, нейроетики, філософії технології. Наприклад, актуальним є порівняння сучасного переносу на ШІ з історичними феноменами проекції на релігійні або ідеологічні фігури.

Також варто дослідити, як симуляція Іншого через ШІ впливає на здатність дітей і підлітків до формування Я, особливо в умовах дефіциту людської присутності.

Можливим напрямком подальшого дослідження є також розробка терапевтичних підходів, що не лише враховують присутність ШІ у житті пацієнта, а й інтегрують цю взаємодію в інтерпретативне поле. Йдеться не про технофобію, а про здатність психоаналітика побачити у штучному Іншому симптом, слід бажання і простір для реконструкції суб’єктивності.

Висновки

Поява штучного Іншого — не лише технічне досягнення, а глибока психокультурна подія. Вона змінює форму бажання, механізми захисту та тип переносу. Психоаналітик XXI століття має витримати виклик симуляції і зберегти живий простір мовчання, непередбачуваності та афекту. Тільки в цьому просторі можливе повернення до справжнього Я як того, що здатне не лише реагувати, а й означувати.


Оригинал статті: 📎 https://doi.org/10.5281/zenodo.15757945
Дата публікації: 2025-06-27
Автор: Natalia Bichenko / ORCID ID: 0009-0000-1785-7981
Ліцензія: CC BY-NC-ND 4.0